Збірна з заокругленим наконечником

«Гра забувається – результат залишається». Той, хто видумав сю поверхневу сентенцію й втовкмачив її в необмежені інтелектом мізки, власне, й проводить її червоною ниткою крізь усе своє буденне існування. Приміром, у Донецьку люблять розповідати, як їхній «Шахтар» переграв з рахунком 2:1 в позаминулорічному сезоні лондонський «Арсенал». Скромно змовчують лише одне: що «каноніри» приїхали в столицю Донбасу без п’яти ключових виконавців, що після домашніх 5:1 над тим же «Шахтарем» вони свої питання в цій групі майже вирішили.

Те саме й зі збірною Блохіна зразка мундіалю-2006. Так, був чвертьфінал й це досягнення в історії української збірної найвище. Втім, ніхто не згадує, що найкращим з точки зору якості гри на німецькому чемпіонаті світу був матч 1/8 фіналу проти швейцарців, де обидві команди впродовж 120-ти хвилин грали майже без воріт. Перемога – то героїка гри Шовковського. А решта? 4:0 над Саудівською Аравією? Такі команди – то горе світових першостей. Вирішальна з точки зору виходу до плей-офф гра з Тунісом? Але як досягалася ця перемога? Непризначений рефері очевидний пенальті за гру рукою Вороніним під час виконання африканцями штрафного й, м’яко кажучи, сумнівний одинадцятиметровий ледь не в зворотній атаці. Шевченко суддю спровокував й з позначки забив. А де була українська збірна в поєдинках з тими, хто вміє грати у футбол по-справжньому? 0:4 від іспанців й 0:3 від італійців. І то ще велике щастя, що матчі завершилися саме з такими рахунками, бо при бажанні суперники могли набити Шовковському ще стільки ж.

Новітня історія найбільших футбольних форумів демонструє, що при певних розкладах випадковими здатні бути навіть півфіналісти. Взяти бодай Туреччину в 2002-му. Ситуація майже ідентична з українською. У групі – безваріантна поразка від Бразилії, нічия з Коста-Рікою й перемога над відверто слабкими китайцями. В плей-офф – звитяги над японцями й Сенеґалом. Ось і маємо півфінал, в якому бразильці кисень туркам перекрили остаточно.

Зрештою, Євро – не мундіаль. Тут випадкових пасажирів нема взагалі. Достатньо поглянути на історію першостей Старого Світу, щоб збагнути, що починаючи з 1960 року жодного півфіналіста з сумнівною якістю гри тут не було. Не кажучи вже про фіналістів. Греція зразка 2004-го? Практика показує, що з таким футболом можна вигравати Лігу чемпіонів й у 2012-му. Футболом, коли налаштований виключно на руйнацію позаду й сприятливий відскок попереду. Інша річ, що Отто Рехаґель по-іншому переграти іспанців, французів, чехів чи португальців не міг, а історія з сучасним «Челсі» - то «горе з розуму».

Власне, тут читач може дорікнути: а чом би нинішній Україні не стати Грецією восьмирічної давності? Причин багато. Перша – в обоймі Блохіна нема гравця, здатного вести гру, задавати темпоритм. Таким у складі еллінів був Тео Заґоракіс. Індивідуальний клас наших оборонців значно примітивніший, ніж в Трояноса Делласа, Такіса Фіссаса чи Юркаса Сейтарідіса. То якщо не враховувати Олега Гусєва, котрий останнім часом багато хворів і лікувався. Втім, якщо Олег відновиться, звісно, Блохін поставить його на звичному правому краї й, очевидно, в обороні (бо попереду є Ярмоленко). Стосовно Євгена Селіна, який ніколи (підкреслюємо, ніколи) не грав на високому рівні, ситуація набагато проблематичніша. Він атлет, але без техніки. Богданові Бутку, котрий має підстраховувати Гусєва, вистачає ігрового розуміння. Але ось чи є відповідне вміння?

Взагалі, квартет оборонців в України буде, як для такого рівня, критично слабким. Чигринський та Михалик, які могли б кваліфіковано закрити центральну зону – без ігрової практики. То за умови, якщо вони відновляться взагалі. Решта? Навряд чи Блохін поставить в основу Хачеріді. Євген володіє добрим розумінням гри й прекрасним індивідуальним рівнем. Однак він – авантюрист. Одна помилка чи банальна нестриманість може пекреслити старання команди в цілому. Мати такого гравця на полі, то, мабуть, ще небезпечніше, ніж повільний Ващук на мундіалі-2006. Тоді, до речі, Блохіну ще пощастило, що Владислава вилучили в першому ж матчі. Картка з серії «не було б щастя, так нещастя допомогло»

Втім, повернемося до нинішньої збірної. В нас навіть нема власного Антоніоса Нікополідіса. Грецький воротар в 2004-му грав фантастично. А що ми маємо без травмованих Шовковського й Диканя? Неврівноваженого Андрія П’ятова, котрий славиться курйозними голами в свої ворота в найкритичніші моменти? Щоб переконатися, достатньо згадати воротарські ляпи в матчі «Шахтар» - «Барселона» в 2008-му чи поєдинок гірників з «Вердером» у фіналі Кубка УЄФА в 2009-му. Не дарма ж Луческу, запросивши Олександра Рибку, відправив П’ятова в глибокий запас. Однак новачок, як виявилося, вживав допінг й відповідно випав з поля зору не лише румунського Містера, а й Блохіна.

Тимощук? Про нього свого часу дуже влучно висловився тодішній наставник «Баварії» Луї ван Галь: «За вмінням руйнувати Анатолій, мабуть, найкращий на своїй позиції в Європі. Але на цьому місці мені потрібні люди, які вміли б одночасно ще й творити». Власне, через те, навіть на позиції, яку в греків у 2004-му перекривав Анґелос Басінас, нинішня Україна візуально поступається.

На рівних з тодішніми греками українці хіба що з точки зору порівняльної характеристики атакувальних півоборонців, або вінґерів, як нині прийнято говорити.Яннакопулос справа, звісно, по-футбольному розумніший за Ярмоленка, здатний видати зрячий пас. Однак динамівець небезпечніший попереду, агресивніший. Коноплянка зліва Кацуранісу за рівнем індивідуальної майстерності, найвірогідніше, не поступається, за вмінням зіграти гостро на партнера – теж. Лишень за рівнем ігрової дисципліни грек виглядає привабливіше, однак швидкісні дані й вміння вирішити долю епізоду або й цілої ігрової фази самотужки – очевидна перевага Коноплянки.

Врешті, ми повернулися до того самого Заґоракіса. Хто буде плеймейкером в українській збірній? Очевидно, найкраще на цю роль підходить Сергій Назаренко. Шість років тому, коли Сергій знаходився на ігровому піку, Блохін не довірив тодішньому півоборонцеві «Дніпра» й хвилини ігрового часу на мундіалі. Нинішній Назаренко, звісно, читає гру ще вишуканіше. Однак він вже не здатен виконувати тих об’ємів роботи, що в той час. Тому й виникають сумніви, що плеймейкер в складі збірної взагалі буде. Вірогідний варіант з відтягненим глибоко другим нападником. Ці функції здатні виконати нинішній запасний московського «Динамо» Андрій Воронін, динамівець київський Андрій Шевченко та харків’янин Марко Девіч. Останній, щопрада цілком здатен зіграти й на фланзі. В будь-якому разі, кожен з цих гравців здатен загострювати. Втім, перший виглядає надто повільним і самовпевненим, другий з роками втратив вибухову силу, міць і атлетизм, третій, будучи по-футбольному егоїстичним, не має в цій команді достатньої харизми.

Є ще Алієв, але Блохін неодноразово демонстрував, що бачить гравцеві, який приносить користь лише при виконанні стандартів, місце першого запасного. На позиції ж центрфорварда здатен зіграти будь хто з тріо Воронін – Шевченко – Девіч. Менші шанси в Мілевського. Хоча, найвірогідніше, він вийде на Швецію. Бо лише в цьому матчі є перспектива вести позиційний наступ й міць центрфорварда може знадобитися. З французами й англійцями можемо сподіватися лише на контратаки й стандарти. Втім, й з одним, і з іншим команда Блохіна під час товариських ігор мала катастрофічні проблеми.

У тої ж Греції на вістрі грав Анґелос Харістеас – високорослий гравець, який добре грав ногами. Його місія була простою – підставити ногу чи голову так, аби м’яч відскочив в напрямку воріт. Все банально й просто. Але, може, виключно в такій простоті приховується й наш шанс? Рехаґель це зрозумів й ілюзій у зустрічах з фаворитами не мав. Якою ж була структура гри збірної Блохіна шість років тому у зустрічах з іспанцями й італійцями, важко збагнути й понині...

Інші статті про Євро-2012 читайте тут.